Isbn 966 – 610 – 060 – 6


http://zakon.at.ua/

МВС України

Національний університет внутрішніх справ


Володимир Греченко

Олександр Ярмиш


УКРАЇНА
у добу «раннього» тоталітаризму

(20-ті роки ХХ ст.)


Видавництво

Національного університету внутрішніх справ

Харків 2001


ББК 63.3(4УКР)я73

Г81

Рекомендовано до друку

редакційно-видавничою радою

Національного університету внутрішніх справ

23.03.2001 р.




Рецензенти: д-р іст. наук, проф. М.Ф. Дмитроченко; д-р юрид. наук, проф. В.О. Румянцев



Г81

Греченко В.А., Ярмиш О.Н.

Україна у добу «раннього» тоталітаризму (20-ті роки ХХ ст.): Монографія. – Харків: Вид-во НУВС, 2001. – 276 с.


У монографії розглядаються питання формування тоталітарного режиму в Україні протягом 20-х років ХХ століття. З нових методологічних позицій, з залученням архівних матеріалів, періодичної преси, новітніх досягнень історичної науки висвітлюються проблеми непу, політичної боротьби в 20-ті роки, трансформації більшовицької партії від урядової до державної, роль репресивних органів у політичній системі радянської держави.

^ Монографія розрахована на фахівців, викладачів та студентів,а також усіх, хто цікавиться політичною історією України.

ISBN 966 – 610 – 060 – 6


ББК 63.3(4УКР)я73


© Греченко В.А., Ярмиш О.Н., 2001

© Національний університет внутрішніх справ, 2001


Історія того, що є – це історія того,

що було і того, що буде.


Ж.Бернарден де Сент-Пьєр


Передмова

Досвід розвитку незалежної України за останнє десятиліття показує, що для того, щоб правильно визначити її перспективи, необхідно виявити та засвоїти уроки минулого, зважити кожен етап вітчизняної історії, зробити з цього відповідні висновки.

Одна з найскладніших та драматичних сторінок нашої політичної історії – 20-ті роки ХХ століття. Саме в цей період почала формуватися політична та економічна структура країни, її ідеологічне «обличчя», які протягом семи десятиріч визначали долю країни та мільйонів її громадян. У цей же час було закладено перші цеглини у монумент радянського тоталітаризму, який став своєрідним негативним феноменом ХХ століття. Генеза тоталітаризму тісно пов’язана з усіма основними соціально-політичними процесами, що відбувалися в цей час в країні, в тому числі з початком та еволюцією непу, створенням величезної фактично унітарної держави – СРСР, ідейно-політичною боротьбою всередині самої правлячої партії, перетворенні її у складову тоталітарного режиму, формуванні командно-адмініс­тра­тив­ної системи.

Нові підходи до дослідження вказаного періоду з’явилися ще наприкінці 80-х років. Взагалі період 1988-1991 був піком інтересу до цього етапу вітчизняної історії, коли з’явилася значна кількість праць, де багато питань історії 20-х років було переосмислено, розроблено з нових методологічних позицій. Разом з тим, в умовах існування СРСР (хоч і в стадії агонії) багато публікацій мали сенсаційно-кон’юн­ктурний характер, звертаючи основну увагу на діяльність Сталіна, а не на хибність комуністичної системи в цілому.

З проголошенням незалежності України інтерес до цього періоду значно зменшився, хоча тематика продовжує розроблятися.

В історичній літературі значного поширення набуло визначення цього етапу історії СРСР та України як такого, що пов’язаний, перш за все, з формуванням сталінізму. Західні історики та політологи уже кілька десятиліть використовують поняття «сталінізм» як у широ­кому, філософському трактується, так і в локально-буденному. У пер­шому випадку сталінізм розуміється як тоталітарний різновид соціалізму, а в другому – як синонім особистого диктаторства і тиранії.1

Юрій Шаповал – автор кількох монографій, присвячених вказаному періоду, вважає, що поняття «сталінізм» слід використовувати насамперед з метою «узагальнення вирішальних ознак діяльності Сталіна як керівника. У цьому плані слід визнавати також наявність ленінізму, хрущовізму, брежнєвізму».2 На наш погляд, раціональність цієї думки полягає в тому, що вона дозволяє виявити те особливе, що характеризує даний історичний період, його відмінність від попереднього, врахувати особистий фактор та його вплив на політичний розвиток країни.

Все ж, як нам здається, точнішим буде використання загальноприйнятої політологічної термінології, особливо щодо періоду 20-х років. Адже тут мова йде не лише про сталінізм, але й про ленінізм, про витоки, передумови, суть та особливості формування радянського тоталітарного режиму.

Думається, правильно зазначає у своїй книзі «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 роки)» Сергій Білокінь, коли пише, що «один з міфів, який введено в обіг спільними зусиллями, саме й полягав у тому, щоб усі злочини режиму персоніфікувати в одній–єдиній особі».1

Разом з тим, на наш погляд, несправедливими є дорікання С.Білоконя на адресу Ю.Шаповала, який ніби-то «не наважився сказати про злочинність системи, самої ідеології».2 Навіть з тієї цитати, яку наводить С.Білокінь з роботи Ю.Шаповала, видно, що останній не оголошує винуватцем усіх злочинів та проблем лише Сталіна.3 Роботи Ю.Шаповала, присвячені діяльності ВЧК-ГПУ, та й інші свідчать про те, що він прекрасно розуміє і злочинність системи, і самої ідеології.

По-новому підійшов до визначення назви періоду 20-х років відомий дослідник цього етапу С.Кульчицький. Він назвав свою монографію, що вийшла друком 1996 року, «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)». Термін «комунізм», як відомо, має багато значень, в тому числі політичний лад, теорія, партія, і тому використана назва в достатній мірі об’єктивно відбиває ті процеси, які відбувалися в цей час в Україні.

Автори даної роботи використали як узагальнюючу назву періоду «ранній тоталітаризм», вважаючи, як це вже вказувалося вище, що термін «тоталітаризм» об’єднує вплив та роль в історії цього періоду не лише Сталіна, але й Леніна, Троцького, Зінов’єва, Каменєва, Бухаріна та комуністичних намісників в Україні, зокрема Е.Квірінга та Л.Кагановича, відбиває еволюцію комуністичної системи в цілому.

Історію радянського тоталітаризму (саме такий термін здається нам найбільш вдалим, оскільки поєднує загальне (тоталітаризм) з особливим (радянський) можна умовно розділити на три періоди: ранній тоталітаризм, початок якого ми відносимо до завершення громадянської війни і національно-визвольних змагань в Україні та початку непу (1921 р.), а закінчення зв’язуємо з роком «великого перелому», фіаско непу, утвердженням режиму особистої влади Сталіна (1929р.). Доба зрілого тоталітаризму – з кінця 1929 р. – 1953 р., а пізнього – 1953-1991 роки.

У перебудовні часи вийшла дуже значна кількість публікацій, присвячених різним аспектам генези тоталітаризму в Україні та СРСР. Серед них слід назвати роботи Ю.Борисова, Г.Бордюгова та В.Козлова, М.Васецького, Д.Волкогонова, О.Лаціса, Р.Медве­дєва та ін.1 Більшість цих робіт, висновків та узагальнень, зроблених їх авторами, не втратили свого значення і до нинішнього часу.

У 90-ті роки дослідження періоду продовжувалися. У цей час побачили світ роботи І.Біласа, О.Бриндака, С.Білоконя, Г.Касья­нова, С.Кульчицького, В.Семененка, Ю.Шаповала, В.Чен­цова та ін.2 Цей період історіографії відзначається, перш за все, тим, що провідна роль у висвітленні історії 20-х років стала належати вітчизняним науковцям. Розбудова незалежної України актуалізувала дослідження, пов’язані із специфікою розвитку України в 20-ті роки, дала можливість неупереджено, із залученням недоступних раніше радянських та закордонних джерел, по-новому висвітлити проблеми діяльності українських політичних партій на початку 20-х років, витоків та суті націонал-комунізму, діяльності репресивних органів і т.д. Вказані роботи різні за рівнем наукових узагальнень та охопленням проблем, джерельною базою. Проте кожна з них – певний доробок у дослідженні непростого, сповненого драматизму періоду.

Не прагнучи «обійняти безмежне», автори зосередили свою увагу на основних, найсуттєвіших аспектах розвитку України в 20-ті роки.


РОЗДІЛ 1.
Неп: від дебюту до ендшпілю

В результаті громадянської війни українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР (площа 452 тис. км2, населення 25,5 млн чол.).

Східна частина України, яка стала радянською, змогла відтворити свою історичну назву (Україна) і формально також і державність. Ця державність була досить умовною, оскільки політичні питання вирішувала Москва.

Після закінчення громадянської війни економіка України знаходилася в надзвичайно скрутному стані. Загальні збитки народного господарства республіки досягали 10 млрд. золотих карбованців, промислове виробництво скоротилось в 9 разів порівняно з 1913 р., а в деяких галузях ще більше. Так, виробництво сталі становило лише 1,7% довоєнного рівня, машинобудівної промисловості – 4%. З 57 домен працювала лише одна невелика.

В тяжкому стані знаходилось сільське господарство. Посівна площа зернових культур скоротилась порівняно з довоєнною на 30%, виробництво технічних культур зменшилося на 75-90%.

Сумну картину являло собою народне господарство Харківщини – одного з основних економічних районів України. Через гострий нестаток палива зупинились такі великі заводи, як паровозобудівний, «Електросила» (колишній ВЕК), канатний. Не вистачало основних продуктів і товарів, без яких неможливо було обійтись: хліба, солі, сірників, мила.

Крім того, загострилась політична ситуація. Селянин не був зацікавлений у продрозкладці, яка забирала у нього всі надлишки сільськогосподарської продукції. Звідси – зменшення посівних площ і урожайності, бо який сенс вирощувати більше потрібного для прожиття і посіву, якщо все, що залишалося зверх цього, забиралося владою.

Селяни почали вирощувати зернові лише у тій кількості, яка була достатньою для задоволення власних потреб. Це значно погіршило продовольче становище в містах. У промислових центрах України денний пайок на одну людину скоротився до 100 г. хліба. У таких умовах більшовицька влада вдалася до застосування сили, складання «чорних списків», до яких нерідко зараховувались цілі села, системи заложників, каральних акцій проти селян, товарних блокад.

Це призвело до зустрічного збройного опору селянства. Особливо великого розмаху селянські повстання набули у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях. У цій боротьбі брала участь більша частина населення сіл, за винятком бідняцько-наймитської. За деякими даними, лише у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. При цьому слід відзначити, що цей рух, крім політико-економічного, мав й певне ідеологічне забарвлення, яке протистояло більшовицькій системі поглядів. Селянські виступи проходили, головним чином, під анархістськими гаслами і, частково, національно-визвольними. Звернення до анархізму, з його відмовою від держави, було цілком зрозумілим, адже саме в державі, її органах, які силою забирали у селян їх добро, повстанці вбачали головне зло. Проте слід відзначити, що повстанський рух нерідко зливався з відкритим бандитизмом, що мало соціально-психо­ло­гічне підгрунтя. При цьому давалися взнаки особлива ментальність (суспільна свідомість), яка склалася історично, в умовах 250-річного перебування українських земель у складі царської Росії. В її основі – низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, які прагнули вирішувати свої нагальні потреби лише силою. Значний вплив на розвиток такого менталітету справили кількарічна світова та громадянська війни, де багатомільйонні маси звикали до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби.

Таким чином, застосування згубної економічної політики призвело не лише до економічних складнощів, але й до загальнополітичної кризи, військового протистояння.

Соціально-політичне та економічне становище республіки ще більше ускладнилося в результаті голоду 1921-1923 рр. на Півдні України.

Причини голоду були, по-перше, в руйнівній для сільського господарства республіки політиці «воєнного комунізму», яка проводилася до березня 1921 р. (а її деякі методи залишилися до осені 1921 р.); по-друге, в залежності України від московського центру, який в умовах посухи на півдні республіки проводив політику не в інтересах українського населення; по-третє, в загальній розрусі сільського господарства після семирічних воєн; по-четверте, суттєвим фактором голоду була посуха 1921 р. в основних хлібовиробних районах України. У 1921 р. в УСРР було зібрано лише 27,7% урожаю 1916 р.

Рівень врожайності в п’яти найбільш страждаючих від голоду губерніях – Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській, Одеській – ніяк не міг забезпечити мінімальне харчування жителів. Наприклад, на Миколаївщині зібрали до 84 кг жита з гектару, пшениці – по 95, вівса – по 50, тобто кількість висіяного зерна перевищувала намолот.1

Незважаючи на це, 5 травня 1921 р. радянська влада ввела економічну блокаду Запорізької й Полтавської губерній. На нараді у Москві 16 травня це рішення сформулювали як «повне огородження».2 Частини особливого призначення блокували більшість маршрутів, не допускаючи виїзду голодуючих жителів за продовольством. Більше того, всі спроби місцевого населення вивезти дітей до родичів в інші губернії, а також завезти з інших районів владою заборонялись.1

30 липня 1921 р. керівництво КП(б)У оприлюднює лист «До всіх членів партії», де багато уваги приділяється голоду в Поволжі і лише мимохідь згадується про «неврожай» в Україні. На цій підставі у категоричній формі пропонується усім членам партії докласти усіх зусиль до повного виконання продподатку. Це було пов’язано з тим, що Раднарком РРФСР зняв повністю продподаток з 9 губерній Поволжя, тому майже 1.3 млн т. хліба тепер повинна була додатково здавати Україна.2 Найбільший податок було покладено на селянство Запорізької губернії – 240 тис.3 (розплата за підтримку махновщини).

У разі саботажу хлібозаготівель цілими селами та волостями дозволялося також масовий військовий постій за рахунок селян, які чинили опір, та їх економічна блокада (заборона торгівлі). Невиконання продпоставки окремими селянами каралося штрафом від 1/5 до 1/10 розміру цього податку або арештом строком до двох тижнів. Коли ці засоби не давали результату, злісні порушники, які відмовлялися від виконання податку або приховували чи здавали неякісні продукти, навіть в неурожайних губерніях відправлялися на примусові роботи строком на 1 місяць або позбавлялися волі з конфіскацією майна. При оскарженні громадянами адміністративних стягнень їх застосування не припинялося до розгляду у президіях виконкомів. У випадках невиконання адміністративних стягнень повітовим та губернським продовольчим комісарам дозволялося віддавати неплатників до суду революційних трибуналів. Ця міра застосовувалась насамперед у місцевостях, де оголошувався військовий стан.4

Проте, не звертаючи уваги на реальне становище, московський центр вимагав збільшити вивіз хліба, у тому числі з уражених посухою південних губерній. Нереальність хлібозаготівельних планів призвела до збереження розкладкового методу заготівель. Формування державного хлібного фонду фактично здійснювалося шляхом позаекономічного примусу. Це призвело до зростання кількості голодуючих, яка склала весною 1922 р. 5,6 млн осіб або 25% населення республіки.

Для голодуючих в Поволжі була прийнята закордонна допомога, щодо України вона не застосовувалась. В цій ситуації центральний московський уряд, а за його вказівками – партійно-державний апарат республіки, змогли вирішити лише питання про забезпечення мінімальної, фактично напівголодної норми споживання для робітників та армії в Україні, біженців з Поволжя. Але про голодуючих українських селян держава не потурбувалася. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України.

Лише у січні 1922 р. було дозволено прийняти допомогу від міжнародних організацій і писати про голод.

Проте ситуація залишалася складною. У 1922 р. в Україні було засіяно на 2,7 млн десятин менше, ніж у попередньому році. Проте центральний уряд зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, аби отримати іноземну валюту. Це стимулювало другу хвилю голоду взимку 1922-1923 рр. Як експорт хліба, так і поставки в Росію призвели до того, що голод у південних губерніях протримався протягом всього 1922 р. і продовжувався у першій половині 1923 р.

Голод призвів до різкого падіння антибільшовицького повстанського руху. В умовах голоду політична активність селян істотно знизилася, і, як наслідок, соціальна база повстанських загонів – зменшилася, вони зазнавали поразок. Як справедливо зазначає відомий український історик С.В.Кульчицький, голод виявився фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців. Збагнувши це, центральний уряд допоміг природному катаклізму справитися з «куркульським бандитизмом», конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть у селян південних губерній. У 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом.

Перші начерки нової економічної політики з’явилися ще 18 лютого 1921 р. у вигляді «Проекту постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком», який було надіслано в партійні комітети губерній та національних республік. В ньому пропонувалося ще до початку посівної кампанії визначити загальну суму податку і середній відсоток обкладення ним посівних площ, щоб селяни завчасно знали, скільки зерна треба буде віддати державі. У разі оплати податку селяни мали використовувати залишок врожаю на власний розсуд, в тому числі збувати хліб «у місцевому господарському обороті» (тобто на місцевих ринках).

Цей документ обговорювався на пленумі ЦК КП(б)У 27 лютого 1921 р. за участю всіх секретарів губкомів та голів губвиконкомів. В результаті була прийнята хитромудра постанова, яка в цілому негативно оцінювала проект центрального керівництва. Заміна продрозкладки податком у всеросійському масштабі вважалася недоцільною, а на Україні – неприйнятною. Проте було введене і застереження: у випадку здійснення проекту в Росії впроваджувати його і в Україні.

Але на Х з’їзді РКП(б) (березень 1921 р.) перехід до продподатку вже не зустрів заперечень, і згодом надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну розкладки податком, а Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір податку.

Неп як система нових економічних відносин склався не одразу. Спочатку керівництво більшовицької партії вважало, що у загальнодержавному масштабі замість торгівлі вдасться налагодити обмін промислових товарів на продукти землеробства. Проте згодом довелося відмовитися від цієї ідеї і до першого заходу непу [термін вперше вжито в резолюції травневого (1921 р.) пленуму ЦК РКП(б)] додалися інші.

Нова економічна політика (неп) являла певну систему заходів в аграрній, промисловій, торгівельній, фінансовій сферах.

Першим заходом непу була заміна продрозкладки продподатком. Згідно з цим у селян уже не забирали надлишки сільськогосподарської продукції, а встановлювали певну норму їх здачі. Таким чином, реквізиційний принцип у відносинах з селянством, який виключав товарно-грошові відносини, змінювався принципом еквівалентності. Тепер селянин, знаючи обсяг податку, міг планувати своє господарювання, став зацікавлений у розширенні посівних площ і підвищенні урожайності, адже все, що залишалося зверх продподатку, належало йому.

Продподаток з урожаю 1921 р. для України встановлювався в розмірі 117 млн пудів замість установленої раніше розкладки в 160 млн пудів. Це складало близько 73% від того, що визначалося раніше. По всій же країні продподаток по зерновим було зменшено з 423 млн пудів до 240, і це складало близько 56% від визначеного раніше. До того ж, Україна повинна була давати майже половину всього продподатку. Навряд чи таке рішення центральної більшовицької влади можна назвати справедливим, навіть враховуючи те, що Україна була житницею держави. Це була перша особливість непу в Україні. Другою рисою було те, що продподаток мали розпочати стягувати з урожаю 1921 р., тобто з осені, а поки що діяв попередній закон щодо продрозкладки з урожаю 1920 р. лише зменшений на 20%. Третя особливість була в тому, що стягування продподатку з урожаю 1921 р. здійснювалась уже звичними методами продрозкладки.

Накопичення надлишків сільськогосподарських продуктів у селян призвело до виникнення проблеми її реалізації. Тому логічним став другий крок непу – введення вільної приватної торгівлі, причому не тільки сільськогосподарськими товарами, але й промисловими. За рахунок торгівлі та обміну передбачалося додатково отримати ще 160 млн пудів і довести плановий мінімум, необхідний для споживання, до 400 млн пудів. З введенням вільної торгівлі змінилися розподільчі відносини – картки замінив ринок.

Наступним кроком непу стала часткова денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення приватних та функціонування орендних підприємств. В руках держави залишились великі підприємства, значна частина дрібних передавалась у приватну власність або в оренду. В Україні з 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної та інших галузей промисловості. Приватний капітал контролював у перші роки непу 75% роздрібного товарообігу.

В результаті цих заходів непу в країні з’явилася нова буржуазія: промисловці, приватні торговці, біржові маклери, орендарі. Їх стали називати «непманами» – людьми непу.

Серед усіх видів підприємницької діяльності більшовицьке керівництво надавало перевагу державному капіталізму, зокрема концесіям. Великі промислові підприємства могли передаватися в концесію лише іноземним капіталістам. Проте ця форма не набула поширення, оскільки певні політичні та економічні міркування (недовіра до радянської влади, невигідність умов) завадили закордонному капіталу зробити суттєві інвестиції в економіку країни. Так, Україні в 20-ті роки існувало лише одне концесійне підприємство.

Розширення можливостей для функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації ще одного постулату «воєнного комунізму» – заборони наймати робітників і примусової обов’яз­кової праці. Зростаючі промисловість, торгівля, сільське госпо­дарство потребували робочих рук і встановлення нового типу виробничих відносин (порівняно з попереднім періодом) між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушено було дещо приглушити своє гасло про експлуатацію людини людиною і, хоч і з деякими обмеженнями і застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати робітників, якщо члени сім’ї також працюють разом з ними), наймана праця була дозволена.

Суттєві зміни відбулися в роки непу у аграрній сфері. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 рази за рахунок передачі їм поміщицьких удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства, яка перевищувала трудову норму. (Трудова норма – земельна площа, яку селянин був здатний обробити силами власної сім’ї без застосування найманої праці. Вона диференціювалася в залежності від земельного фонду). В цілому у користування селянам було передано понад 31 млн десятин землі (92% земельного фонду України). Внаслідок цього відбулися істотні зміни в соціальній структурі села: кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилась, а середняцьких – зросла.

Ще однією формою організації сільського господарства стали радгоспи. Ця лінія, яка розпочалася ще у 1918 р., була продовжена з осені 1921 р. Радгоспи мали право розпоряджатися тією сільськогосподарською продукцією, яка залишалася після обов'язкових продовольчих поставок державі. У 1921 р. Україні налічувалося
685 радгоспів з площею землі 325 тис. га.

Важливим напрямком непу було кооперативне будівництво. У 1921 р. в республіці було створено єдину систему споживчої кооперації, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. В 1925 р. Україні існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативних товариств. Всіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн., або 30% селянських господарств республіки, а разом з споживчою кооперацією – більше половини сільського населення України. Сільськогосподарська кооперація України зосередила в своїх руках значну частину товарної продукції селянських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна і близько половини технічних культур.

Створювалися на селі в роки непу і виробничі об’єднання селян – колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об’єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі практикувалася зрівнялівка.

Значне розширення обсягів торгівлі та виробництва вимагало введення загального еквіваленту, який би регулював відносини між виробниками та споживачами. Прямий товарообмін в масштабах країни був нереальним i недосконалим. Потрібна була реформа фінансової системи, введення правильного грошового обігу і функціонування банківської системи.

На початку 20-х років грошова система РСФСР та УСРР була розбалансованою. Інфляція, яка почалася в роки першої світової війни, переросла у гіперінфляцію. Реальна вартість 100 тис. крб. дорівнювала вартості однієї довоєнної копійки.1 В обігу знаходилися золоті монети царського карбу, «керенки» Тимчасового уряду, гроші УНР, гетьманської Української держави, радянські грошові знаки, навіть гроші місцевих та приватних випусків, а також іноземна валюта. За даними Р.Й.Тхоржевського, на території України в обігу знаходились гроші та їх сурогати близько 7 тис. найменувань.2

З переходом до непу було скасовано обмеження грошового обігу. Згідно з постановою Раднаркому УСРР від 19 липня 1921 р. громадянам надавалося право мати на руках будь-які суми грошей, що не могли бути ні заарештовані, ні конфісковані без рішення судових органів.3

Фінансово-грошова політика правлячої партії на початку непу була непослідовною і недостатньо виваженою. Декретом Раднаркому РСФСР від 11 червня 1921 р. було санкціоновано проведення емісій. Спочатку було випущено розрахункові знаки номіналом 100, 250, 500, 1000, 5000 та 10000 крб. Через місяць – 25000, 50000 і 100000, що свідчить про високі темпи інфляції.

Інфляція, яка наростала, не дозволяла робити точні кошторисні розрахунки на тривалий час. Тому було зроблено спробу запровадити умовну грошову одиницю – довоєнний карбованець з переведенням у неї радзнаків. Майже рік (листопад 1921 – листопад 1922 р.) розрахунки проводились у довоєнних карбованцях. Проте цей захід виявився неефективним. З листопада 1922 р. почала використовуватись інша умовна грошова одиниця – золотий карбованець. Почали публікуватися офіційні курси золотого карбованця до іноземних валют.4 Проте інфляція продовжувалась, хоча ХІ з’їзд РКП(б) (1922 р.) висунув завдання «припинення знецінення грошових знаків».5

Для цього спочатку було обрано найпростіший шлях – деномінацію. У листопаді 1921 р. уряд провів першу, а у грудні 1922 р. – другу деномінацію. Один карбованець нового грошового знака дорівнював 10000 крб. кредитних білетів усіх попередніх випусків.1

У травні 1922 р. заступником наркома фінансів було призначено талановитого фінансиста з Харкова М.К.Владимирова, а наркомом з осені 1922 р. став Г.Сокольніков.

Незважаючи на значну емісію грошей, їх постійно не вистачало. Це особливо відчувалось в Україні, оскільки радзнаки друкувалися у Москві і надходили в республіку нерегулярно, в обмеженій кількості. Відсутність готівки зв’язувала руки господарським органам. Не випадково питання про своєчасне надходження грошей в Україну неодноразово порушувалося на рівні ЦК КП(б)У.2

Щоб послабити чорний ринок, РНК УСРР своєю постановою від 24 жовтня 1921 р. заборонила приватним особам, організаціям та установам, за винятком Наркомфіну, купівлю у приватних осіб і громадських організацій золота, платини й іноземної валюти.3 Нормалізації грошового обігу сприяла також заборона тримати у колах державних підприємств, об’єднань та установ грошей більше, ніж це потрібно для виплати заробітної плати, і довше, ніж один місяць. Після цього терміну готівку треба було здавати у касу уповнаркомфіну.

У травні 1923 р. було дозволено установи по купівлі-продажу золота і срібла у зливках, іноземної валюти, а також операції з чеками і векселями, виписаними в іноземній валюті. Вони мали здійснюватись або на фондовій біржі, або через кредитні установи, які мали право на здійснення валютних операцій.4

У листопаді 1922 р. почався випуск банкнот, названих червінцями, причому кожний з них дорівнював 10 золотим карбованцям. Ця емісія забезпечувалась на 25% дорогоцінними металами, а на 75% – короткостроковими облігаціями. На протязі 15 місяців стабільний, але в обмеженій кількості червонець циркулював поряд з необмеженою і постійно девальвуючою рублевою масою (загальна сума рублів в кінці 1922 р. досягла майже 2 квадрильйонів).

В 1924 р. стало ясно, що грошова реформа закінчилася успіхом, гіперінфляція була подолана, країна отримала стабільну валюту. За один червінець давали 5 доларів.

Змінилися методи і форми управління підприємствами. Вони об’єднувались у госпрозрахункові трести за галузевими або територіальними ознаками. Госпрозрахунок як новий метод господарювання передбачав самоокупність трестів і отримання прибутку. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці, натуральне постачання робітників поступово замінювалось заробітною платою, при нарахуванні якої враховувались кількість і якість роботи, що підвищувало зацікавленість працюючих.

Трести були союзні, республіканські і губернські. В Україні діяли 3 союзних, 21 республіканський і 54 губернських трестів. Значну частину підприємств, що входили до складу трестів, законсервували. З них знімали обладнання і встановлювали на діючі заводи. Цей захід певним чином покращив роботу промисловості.

Формувався ринок засобів виробництва шляхом утворення синдикатів (організацій для закупівлі сировини, планування торгівельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів), влаштування оптових ярмарків, організації товарних бірж. Найбільшими в Україні трестами були Донвугілля, Південсталь, Цукротрест.1

На першому етапі впровадження непу в промисловості більшість трестів було звільнено від державного постачання і кредитування. Лише ті трести, що виконували держзамовлення, мали право претендувати на державні асигнування. Держава не відповідала за господарську діяльність трестів. Вони були поставлені у ринкові умови і повинні були забезпечувати себе сировиною і пальним, збувати готову продукцію.2

Господарський механізм непу породжував прагнення до вищої продуктивності праці, сумлінної роботи, кращої якості продукції.

Проте питання про товарно-грошові відносини було одним з найгостріших. Відомо, що в період воєнного комунізму більшовики зробили спробу ліквідувати ці відносини. На початку непу були спроби знайти хоч якийсь шлях збереження у принципі безгрошового продуктообміну – без ринку, без торгівлі. Ряд відповідальних працівників Наркомзему, Наркомпроду рішуче заперечували проти будь-якої легалізації приватного товарообігу. Наприклад, Осінський, Фрумкін прямо говорили з високих трибун, що товарно-грошові відносини призведуть до краху народного господарства.3 Проте на той час перемогла інша думка.

23 вересня 1921 р. РНК УСРР прийняв постанову «Про тарифну і фінансову політику», в якій зазначалося, що підвищення заробітку повинно пов’язуватися з ростом продуктивності праці. У руслі цих підходів у грудні того ж року уряд України прийняв ще одну постанову – «Про боротьбу з прогулами», яка передбачала відрахування із заробітної плати, штрафи і т.п. за порушення трудової дисципліни. При визначенні заробітної плати стала враховуватись економія палива, сировини раціоналізація виробництва. Отримала поширення відрядна робота.

Впровадження принципу оплати за працю дало великий ефект. За підрахунками економіста С.Г.Струміліна, «ефективна», тобто частка заробітку, яка залежала від напруженості праці, складала в 1920 р. всього 5.6%, в 1921 р. – 23.6%, а в середині 1922 р. вона піднялась до 71.8%.4

Впровадження нової економічної політики позитивно вплинуло на розвиток усіх галузей народного господарства. За планом ГОЕЛРО розпочалося спорудження в Україні декількох, досить значних, як на той час, електростанцій: Штерiвської та Чугуївської ДРЕС, Дніпровської ГЕС. В 1921 р. на Кiчкаському машинобудівному заводі (біля Запоріжжя) був створений перший радянський трактор.

Перехід до непу викликав до життя необхідність вирішення суттєвих практичних питань: якщо село дає місту безкоштовно у формі продподатку лише частину необхідних продуктів, – то як «взяти» ту частину, якої недостає? Продподаток став меншим порівняно з продрозкладкою, але ж люди не стали їсти менше і тому цю різницю необхідно було подолати. У зв’язку з цим постало завдання формування фонду промислових товарів і налагодження товарообміну з селянством. Керівництво більшовицької партії і Ленін особисто вважали, що це можна буде зробити за допомогою концесій, широкого залучення іноземного капіталу, використання золотого фонду країни.

Проте економічний розвиток країни пішов дещо іншим шляхом, ніж планували керівники РКП(б). Не виправдались надії на використання концесій. Швидко виявився дефіцит промислових товарів (вже до літа їх основні запаси були вичерпані), слабкість кооперативного апарату, недосвідченість кадрів. Незважаючи на усі зусилля уряду, селянство у ході весняної сівби 1921 р. ще не врахувало можливості реалізації надлишків виробленої їм продукції, тому посівні площі зросли незначно. Голод і посуха поставили під сумнів збір продподатку, організацію товарообміну з селянством, відбудову промисловості. У такій критичній ситуації уряд був змушений відмінити державний товарообмін, розширити використання ринкових методів господарювання.1

Перехід від воєнного комунізму до непу був настільки карколомним, що не міг не викликати суперечливих думок, позицій та дій. Чимало комуністів вважали, що неп руйнує «завоювання революції», реставрує капіталізм, суперечить марксизму. Найпоширенішою була думка про те, що неп – це певний тактичний маневр, нетривала перерва між «двома штурмами» капіталізму, маючи на увазі штурм в роки громадянської війни та наближення подібної ситуації в недалекому майбутньому. Найвиразніше це висловив Зінов’єв, який писав, що «неп – це відступ подібно до Бреста, подібно відступу після липневих днів 1917 року. Коли дозріє пролетарська революція в інших країнах, і пролетаріат Заходу прийде нам на допомогу, тоді ми знову почнемо наступ. Поки що ми маємо лише «передишку».2 Часто неп розглядався лише з точки зору більшого чи меншого допуску капіталістичних елементів. Настрої в суспільстві тих часів добре передано в одному з віршів тоді ще молодого поета Володимира Сосюри:

«Я не знаю, хто кого морочить,

але я б нагана знову взяв

і стріляв би в кожні жирні очі,

в кожну шляпку і манто стріляв…».1

Значна частина більшовицьких керівних кадрів не хотіли вчитися працювати по-новому, адже замість насильницьких та адміністративних методів слід було оволодівати економічними, а це не те, що бити кулаком по столу і виявляти «керівний» голос. Турбуючись про власні крісла і не бажаючи перебудовуватись та й не вірячи в необхідність непу, вони намагалися заперечувати навіть найголовнішому своєму вождю. Коли Ленін висунув гасло «Комуністи повинні навчитися торгувати!», – то у відповідь почув роздратоване заперечення: «У в’язницях нас торгувати не вчили!».2 Ленін змушений був констатувати лицемірство та нещирість своїх співробітників та соратників. Як згадував член колегії Напрокомпроду Свідерський, на одному із зібрань керівних працівників у 1921 р. Ленін сказав: «Коли я вам дивлюся в очі, ви всі ніби-то зі мною згодні і кажете «так», а відвернусь, – кажете «ні».3

Багато хто з більшовиків не задумувався над тим, що «воєнно-комуністичні» підходи до народного господарства були здатні забезпечити виживання радянської влади в екстремальних умовах, але виявилися неспроможними після закінчення війни. Певна тривалість існування «воєнного комунізму», перемога за його (у тому числі) допомогою у громадянській війні змушувала їх абсолютизувати цю політику, і вона стала якоюсь подобою доктрини, ідеології, навіть психології.4

Навіть М.Скрипник ще у 1923 р. так характеризував неп: «Неп – це торжествуюча свиня буржуазії, яка, відчуваючи себе насиченою, вимагає вжити заходів до збочення. Треба скоротити розмах буржуазії».5

Як свідчать численні документи, Ленін і сам у 1921-1922 роках досить болісно зживав «воєнно-комуністичний синдром» і вважав, що неп є вимушеним і тимчасовим відступом від соціалізму. В останньому своєму публічному виступі 20 листопада 1922 р. він сказав, що «з Росії непівської буде Росія соціалістична»6, тобто неп ≠ соціалізму.

Це було пов’язане з залишками дореволюційних поглядів Леніна та догмами марксизму. Ще у 1904 р. Ленін писав, що «соціалізм вимагає знищення влади грошей, влади капіталу, знищення усієї приватної власності на засоби виробництва, знищення товарного господарства»7. Як відомо, Маркс і Енгельс передбачали, що першими перехід до соціалізму здійснять найрозвиненіші капіталістичні країни. Вони мали на увазі здійснення соціалістичної революції на стадії, коли пролетаріат буде складати переважну частину населення. Виходячи з цього, керівники більшовиків вважали, що для побудови нового суспільства потрібна світова або хоча б європейська революція. М.Бухарін та Є.Преображен­ський писали у 1919 р. в одній з найпопулярніших тоді брошур з марксизму: «… Росія повинна бути втягнута в соціалізм. Її відсталість, слабкий відносно розвиток її промисловості та ін. – усі ці недоліки розсмокчуться, якщо господарчо Росія об’єднається у міжнародну, але хоч би тільки Європейську, Радянську республіку разом з передовими країнами… Могутній та розвинутий пролетаріат протягом ряду років зможе відновити величезну промисловість, яка допоможе й відсталій Росії».1

Вже після прийняття непу, у 1923 р. один із лідерів більшовиків Л.Троцький писав, що СРСР «цілком стоїть ще під знаком європейської та світової революції. Ми, як і раніше, солдати у поході. У нас днівка. Треба випрати сорочку, підстригти та зачесати волосся і, перш за все, почистити та змастити гвинтівку».2

Після поразок спроб збройних повстань у Німеччині та Болгарії у 1923 р. ці настрої змінилися, але віра у здатність наказними та директивними методами, за допомогою лише владних, державних важелів вирішити усі економічні проблеми залишалася. Один з провідних економістів 20-х років С.Струмілін писав у 1927 р.: «Наше завдання не вивчати економіку, а змінювати її. Ми не пов’язані ніякими законами (!). Немає таких фортець, які б не могли взяти більшовики. Питання темпів – справа рішення людей».3

В умовах хвороби Леніна та його відходу від державних справ роль основного теоретика економічного будівництва перейшла до М.Бухаріна. Цікаво, що у першому виданні Великої Радянської Енциклопедії один з відомих публіцистів того часу у статті про М.Бухаріна написав, що «як економіст-теоретик Бухарін сильніший всього».4

Бухарін спочатку називав цей період «крахом наших ілюзій». Загальний висновок, до якого він прийшов у 1924 р., полягав у тому, що «шлях до комунізму … виявився зовсім не таким простим, як ми передбачали раніше… Ілюзія більш прямого і гладенького шляху лопнула».5

Бухарін звертає, перш за все, увагу на економічні причини непу. Він пояснює перехід до непу тим, що «воєнний комунізм» не був політикою, спрямованою на розвиток виробничих сил країни. Селянство підтримувало пролетаріат у роки громадянської війни лише з-за військово-політичних, а не економічних причин. Тому, як тільки війна закінчилася, «на чергу стали проблеми господарства, розвитку виробничих сил, які стосовно сільського господарства припускалися лише у формі зростання дрібнобуржуазного господарства».1

Співставлення цього завдання з довгостроковою стратегією будівництва соціалізму давало теоретикам більшовизму можливість розглядати неп як порівняно короткотермінове явище. Подібні погляди на неп були поширеними і висловлювались майже усіма керівниками країни. Сталін писав у липні 1921 р.: «Війна закінчена, але так як західні соціалісти поки що не у змозі допомогти нам для відновлення нашого господарства, то ми, оскільки економічно оточені у промисловому відношенні більш розвинутими буржуазними державами, вимушені піти на концепсії, на договори торгівлі з окремими буржуазними державами і концесійні з окремими капіталістичними групами, ми і в цій (господарській) області залишені самі на себе, ми змушені вивертатися».2 Таким чином, для Сталіна неп був лише «вивертом», до того ж вимушеним.

Так утверджувалась первісна концепція непу як «відступу». Оскільки цей «новий курс» економічної політики пояснювався керівниками більшовиків винятково розрухою і загальним тяжким соціально-економічним становищем країни, постільки як його основне завдання вбачався підйом крупної промисловості та збільшення будь-якими засобами кількості продукції, що вироблялася, навіть якщо це було пов’язане з тимчасовим посиленням дрібнобуржуазних та крупнокапіталістичних форм господарювання. Проте логіка уявлень про економіку соціалізму підказувала, що як тільки буде побудована крупна державна промисловість на основі використання додаткової кількості продуктів, «вся стратегічна операція» буде закінчена.3 Після цього, як писав Бухарін, можна повертати кермо в інший бік. Проте повертати кермо не у бік продрозкладки. «Поворот керма» буде у поступовій економічній ліквідації крупного приватного господарства і в економічній підлеглості дрібного виробника керівництву крупної промисловості: дрібного виробника буде втягнуто в усуспільнене господарство не заходами позаекономічного примусу, а головним чином тими господарськими вигодами, які йому будуть надаватись трактором, електричною лампочкою, сільськогосподарськими машинами і т.д.»4

Функціонування непу і так не було безхмарним. 1923 і 1925 роки стали кризовими з-за помилок у ціноутворенні.

Навесні 1923 р. економічна ситуація в країні загострилася. Почалися труднощі із збутом промислової продукції, особливо пов’язаної з селянським попитом. Головною ознакою «кризи» стала невідповідність цін на промислову та сільськогосподарську продукцію. В цей час сільське господарство було відбудовано на 70% до рівня 1913 р., а промисловість – на 39%. До цього додалися помилки при проведенні промислового будівництва та кредитної політики. Невідповідність в темпах відбудови окремих галузей, а також помилки призвели, з одного боку, до підвищення цін на промислові товари, а з другого – до зниження цін на сільськогосподарчу продукцію.

Крім того, селянство, яке вперше отримало можливість здавати податок не тільки в натуральному вигляді, але й в грошовій формі, несподівано для хлібозаготівельних організацій обрало останню. Щоб отримати гроші для сплати податку, селяни восени викинули на ринок дуже значну кількість хліба. Ціни на нього різко знизилися. В результаті «ножиці цін» на сільськогосподарські і промислові товари розійшлися настільки, що зробили для селян невигідною купівлю промислової продукції та продаж на ринку сільськогосподарської.

Труднощі збуту промтоварів у свою чергу викликали недостачу засобів обігу, в зв’язку з цим збільшився випуск знецінених грошей, що ще більше поглиблювало кризу. Склалася парадоксальна ситуація, коли дуже потрібні промислові товари ніхто не купляв з-за їх високих цін. На ринках Харківщини, наприклад, селяни мусили платити за пуд солі 10-15 пудів пшениці, а за пару чобіт – кілька десятків пудів хліба. Особливо піднялись ціни на сільськогосподарські знаряддя і реманент. На складах Укртрестсільпрому, до якого входив завод «Серп і молот», нагромадилося 35 тис. плугів, 6 тис. сівалок, 3 тис. жаток та інші машини. На Будянській фаянсовій фабриці затоварилося близько 70 вагонів різного посуду, а на складах «Тютюнтресту» лежало 600 млн штук нереалізованих цигарок. У листопаді 1923 р. коробка сірників у Харкові коштувала 136 крб., пара чобіт – 10500 крб., шматок мила – 4950 крб.

Криза збуту, порушивши нормальну течію торгівлі, до такого ступеню скоротила надходження грошей до промисловості, що на багатьох підприємствах навіть не видавали зарплату. Це викликало страйки та «волинки» на деяких підприємствах України.

Е.Квірінг, аналізуючи причини кризи 1923 р., основну увагу звертав на дію об’єктивних факторів. Виступаючи з доповіддю про економічне будівництво на пленумі Харківського губкому у січні 1924 р., він говорив: «У результаті війни, у результаті величезних руйнувань, яких зазнало все світове господарство, порушено співвідношення цих двох сторін нашого господарського життя – промисловості та сільського господарства».1

ХІІІ конференція РКП(б) (січень 1924 р.) відзначила, що криза 1923 р. не була схожою на ті, які були на початку відновлюваного періоду. Попередні кризи відбивали невідповідність у розвитку окремих галузей промисловості, вони вважались виявом бідності, вбогості, дефіциту товарів. Криза 1923 р., як вважалося, відбувалася в умовах наявності необхідних промислових та сільськогосподарських товарів, але з-за диспропорцій у розвитку промисловості та сільського господарства.

«Соціалістичне накопичення, – говорилося в резолюції ХІІІ конференції РКП(б), – є основним та вирішальним фактором для долі пролетарської диктатури при непі. Але помилково з точки зору соціалістичного будівництва, коли у ціни продуктів, понад собівартість і необхідний мінімальний прибуток, включаються витрати на таке швидке відновлення і розширення основного капіталу, яке явно не під силу в даний момент основній масі населення країни. Необхідно в подальшому в значно більшому обсязі узгоджувати політику цін з найголовнішим селянським ринком і темп розвитку промисловості узгоджувати ретельніше, ніж до цих пір, з загальним ходом розширення місткості селянського ринку».1

Представники лівого крила керівництва компартії вважали провідною галуззю народного господарства промисловість («диктатура промисловості»). А оскільки значна частина останньої належала державі (так же як і інші «командні висоти» у економіці – транспорт, зовнішня торгівля і т.д.), то, бажала цього держава чи ні, вона повинна була якось узгоджувати розвиток цих галузей. Тим більше, що важка промисловість, транспорт були збитковими; це означало, що для їх підтримки, хоча б на мінімально необхідному для загальних потреб рівні, треба було перерозподіляти на їх користь частину ресурсів із тих галузей, які працювали успішно. При монополії зовнішньої торгівлі знову ж таки слід було якось перерозподіляти дефіцитну валюту і т.д. Таким чином, на перший план висувалась проблема планування розвитку державного сектору, а не всього народного господарства. Ситуація ускладнювалась тим, що у сфері врахування кон’юнктури та регулювання склався «п’ятицентризм». Цим займалися Держплан, Наркомфін, Держбанк, Вища школа народного господарства (ВРНГ) Комітет з внутрішньої торгівлі, Рада Праці та Оборони (СТО). Причому кожен «калькулював» по-своєму. Порядку при подібній «семибоярщині», звичайно, було небагато.2

Гостра дискусія виникла з приводу необхідності планування економіки. Представники опозиції піддали критиці резолюцію ЦК з економічних питань, вважаючи, що тут недостатня увага приділена плануванню.3 Л.Каменєв заперечував, стверджуючи, що скласти план для усієї країни зараз практично неможливо.4 Орган ЦК КП(б)У – газета «Комуніст» – теж у редакційній статті піддала критиці прибічників планування економіки. Вона вважала, що опоненти недооцінюють складність планування, здійснення якого забере багато часу; складність обліку у плані селянського господарства; труднощі планування в умовах порушень грошового обігу.5 Але вже згодом, через 10 днів ця позиція була уточнена, газета висловилася за посилення планування і стверджувала, що план є і здійснюється.6

Для оцінки кризи представники лівих застосовували показники, які використовувались у західній економічний науці (Вже це було крамолою!). Наприклад, Г.П’ятаков вважав, що підвищення цін на промислові товари є показником недовиробництва промислової продукції (як це вже бувало на європейському та світовому ринках). З іншого боку, зниження цін на промтовари під час кризи веде до згортання промисловості (знову за прикладом Європи). З цього робився висновок про курс на скорочення виробництва. Це знайшло вираз в ідеї Троцького про «жорстку концентрацію промисловості», коли Троцький пропонував закрити ряд крупних підприємств. Поки неп давав позитивний результат, Троцький безумовно підтримував цей курс, в умовах кризи непу вимагав більшого застосування політичних методів. «…Ми, пролетарська партія, вирішуємо, до яких меж йти на угоду з буржуазією: до цих пір, ось до цієї риски, угода, а далі – не гнівайтесь! – кулемет… Кулемет у нас в руках, армія у нас в руках».1

Тут за великим рахунком позиція Троцького співпадала з позицією більшості Політбюро ЦК РКП(б), яке він піддавав критиці. П’ятаков та його прибічники вирішального значення надавали економічним методам, а Сталін і К° – політичним. У резолюції ХІІІ конференції РКП(б) відзначалося, що витрати на утримання багатьох підприємств, що працюють з неповним навантаженням чи взагалі законсервованих, «важким тягарем лежать на народногосподарському бюджеті», що відбивається на цінах на продукти. Але за комерційними та бюджетними міркуваннями не можна забувати політичні – «там, де закриття заводів означало б удар по політичній силі пролетаріату, підривало б його основні кадри і вело до їх розпорошення, – там проведення жорсткої концентрації було б неприпустимою політичною помилкою», – говорилося в резолюції конференції.2

Як один з виходів з кризи, голова уряду України В.Чубар називав «наближення товарів від виробництва до споживача шляхом посилення кооперації, зокрема низових осередків робітничої та сільськогосподарської кооперації»3. О.Риков, який тоді був заступником голови уряду РРСФР, вважав, що необхідно «прагнути до того, щоб за рахунок ринків Німеччини, Англії та інших країн реалізувати продукти російського селянина, так як селянин у нинішній момент вивозить на ринок значно більше, ніж може спожити російський робітник. Таким шляхом буде зживатися криза взаємовідносин між промисловістю та сільським господарством, промисловістю та ринком».4 Цей підхід знайшов своє відбиття і в резолюції ЦК «Про чергові завдання економічної політики», схваленій на ХІІІ конференції РКП(б).5 Як нам здається, ця точка зору була помилковою. Надлишків виробництва хліба не було. Справа була в високих цінах на промислові товари та їх дефіциті взагалі, що й викликало диспропорцію між попитом та пропозицією, і у селян залишався хліб, який потрібен був у місті, але економічними методами не міг бути залучений.

У 1924 р. дискусія з приводу перспектив непу була продовжена. Є.Преображенський опублікував у часопису «Коммунистической Академии» статтю «Основний закон соціалістичного нагромадження», а М.Бухарін відповів на неї статтю «Нове одкровення про радянську економіку чи як можна згубити робітничо-селянський блок (до питання про економічне обґрунтування троцькізму)» у журналі «Большевик».

Є.Преображенський вважав, що відсталість радянської держави змушує її якомога швидше подолати особливий період первісного соціалістичного нагромадження, який буде продовжуватися до того часу, «поки наше державне господарство не отримає технічну та економічну перевагу над капіталізмом». Здійснити цей індустріальний ривок лише на основі нагромаджень вітчизняної промисловості (з-за її слабкості, тривалого «проїдання» її основного капіталу за роки війн та революцій), без перекачування у промисловість частини надлишкових ресурсів з села було неможливо. Більш того, оскільки на 3 млн індустріальних робітників в СРСР припадало 22 млн селянських дворів, постільки об’єктивно більшу частину затрат на індустріалізацію повинне було нести селянство. Ставилося завдання визначення шляхів і методів перекачування надлишкових засобів з аграрного сектору економіки в індустріальний. Преображенський пропонував «брати більше з ще більшого доходу, який буде забезпечено дрібному виробництву раціоналізацією всього, у тому числі дрібного господарства країни», тобто мова йшла про те, щоб забезпечивши селянину можливість жити все більш заможно, отримувати від села, що багатіло б на індустріалізацію більші суми, чим це могло зробити вбоге дореволюційне село, а зовсім не про те, щоб посадити селян на голодний пайок.1

М.Бухарін як джерело фінансування для економіки називав лише економічні засоби, що ґрунтувалися на застосуванні «ідеї розширення селянського ринку», збалансованому розвитку промисловості та сільського господарства і поступовому збільшенню темпу накопичення. «Пролетарська промисловість зможе досягти керівної господарської ролі лише спираючись на селянський ринок. Нагромадження в соціалістичній промисловості довго не може відбуватися без нагромадження в селянському господарстві. Одне залежить від іншого. І основною проблемою нашої економіки якраз і є проблема найбільш швидкого запліднення обох вирішальних половинок нашого народного господарства».2

Оригінальна концепція причин кризи 1923 р. та шляхів виходу з неї пропонувалась в цей період наркомом зовнішньої торгівлі Л.Красі­ним. Нестабільність вітчизняної економіки він пов’язував з орієнтацією радянського уряду винятково на внутрішні джерела нагромадження, надзвичайно обмежені і нестійкі, особливо враховуючи збитки після світової та імперіалістичної воєн. Красін пропонував взяти великий, у декілька мільярдів, довгостроковий зовнішній кредит, що дозволило б, за його думкою, «за 5-7 років зробити такий стрибок, на який в іншому випадку ми витратимо 20-25 років».1 Проте це було необґрунтована пропозиція. Вірно відзначав нарком фінансів Г.Сокольников, що «у нас немає підстав розраховувати на можливість вести політику, спрямовану на отримання крупних довгострокових займів».2

Л.Троцький в цей час пропонує регулювати ринкову рівновагу за допомогою товарної інтервенції.3 Значний за обсягом імпорт передбачав розвиток експорту. Щоб збільшити експорт хліба, Троцький пропонував дати можливість розвиватися на селі фермерському капіталістичному господарству.

В українській пресі була опублікована ціла серія статей, в яких піддавались критиці пропозиції щодо товарної інтервенції. Газета «Селянська правда» у зв’язку з цим писала: «А що трапиться, коли ми будемо купувати за кордоном те, що і в нас можна виробити? Ми будемо убивати нашу промисловість, давати закази не на наші заводи, а на закордонні, ще й туди з нашої бідної країни гроші збувати».4 Газета «Вісті» уточнювала цю позицію: «Безперечно, можна допустити привіз деяких товарів, що по достатком вони у нас не виробляються, або ж виробляти їх у нас зовсім некорисно…, але ставлячи цей привіз у такі умови, щоб охороняти, а не пошкодити нашій власній промисловості».5

Уряд був змушений вжити кроки до пом’якшення кризи. Передбачалося реалізувати заходи по зниженню собівартості продукції шляхом скорочення накладних витрат, посилити завантаження підприємств, підвищувати продуктивність праці, вдосконалювати політику цін.

Перша кампанія боротьби з «ножицями цін» припала на жовтень-грудень 1923 р., коли Комісія внутрішньої торгівлі при СТО (РПО), виконуючи директиву ЦК РКП(б), майже на 30% знизила оптові ціни на ряд найважливіших товарів широкого вжитку і розробила заходи щодо організації експорту сільгосппродуктів. Цими заходами вдалося підняти рівень сільськогосподарських цін та платоспроможності сільського населення, що у сукупності із зниженням гуртових промислових цін сприяло пожвавленню торгівлі протягом 1924 р.

У лютому – квітні та в серпні – вересні 1924 р. були проведені друга й третя кампанії по зниженню гуртових цін підприємств державної промисловості.

У результаті загальний індекс гуртових промислових цін впав до кінця 1924 р. на два пункти, хоча до повної пропорціональності відносин обміну між промисловістю та сільським господарством було ще далеко. Керівник ЦСУ СРСР П.Попов відзначав: «…Вар­тість одиниці сільськогосподарських продуктів при обміні приблизно на 25% не еквівалентна вартості одиниці промислових продуктів чи, іншими словами, населення при відчуженні продукції сільського господарства, точніше при реалізації своєї купівельної спроможності, що вимірюється в 1971 млн черв. руб., як би недоотримає 307 млн черв. руб. Це своєрідний податок, який сільське населення повинне сплатити і сплачує місту».1

Ще один фактор, який впливав на економічну ситуацію, – співвідношення попиту та пропозиції промислових товарів. Вже у 1924-1925 господарському році, який дав найвищий за всю історію непу приріст промислового виробництва (57%), купівельноспроможний попит населення починає помітно випереджати пропозицію промислових товарів2, внаслідок чого відбувається підвищення роздрібних цін в державній, кооперативній та приватній торгівлі. Порівняно з попереднім роком індекс роздрібних цін зростає з 1.96% до 2.12.3

Незважаючи на наявність надлишкового платіжного попиту, керівництво держпромисловості, як і раніше, орієнтувалося на зниження гуртових цін, що в нових умовах було явною помилкою. З 1922 по 1925 р. кількість грошей в обігу збільшується більш, ніж в 12 разів, тоді як товарна маса – лише в 2.5-3 рази.4 Ф.Дзержин­ський, який був тоді головою ВРНГ СРСР, говорив: «… В той час, як ми знижували гуртові ціни на 31%, роздрібні ціни зменшились лише на 20%, значить вже 11% посередник зрізає собі… Якщо роздріб буде зростати, то під загрозою буде знаходитись не лише валюта, але й весь виробничий план, і весь фінансовий план і всі наші програми ламаються».

Таким чином, то зниження оптових промислових цін, яке за ідеєю повинно було стимулювати розвиток товарності сільського господарства, цієї мети на досягало чи досягало мінімально, через те, що воно не доходило до села з-за різниці між гуртовими та роздрібними цінами, яка збагачувала приватних торгових посередників і, меншою мірою – кооперацію, у якої накладні торгові витрати були вищими, ніж у приватника. Але навіть якщо б боротьба за зниження роздрібних цін була успішною, загальне перевищення платоспроможного попиту населення пропозиції промислових товарів мало сприяти зростанню товарності сільського господарства.

Криза показала, що проблеми, які виникали в процесі здійснення непу, уряд намагався вирішити за рахунок селянства, але це призводило до напруження у всьому суспільстві. Необхідного висновку з цього не було зроблено і, як наслідок, у 1925 р. виникла нова криза, правда меншого масштабу.

Восени 1925 р. через невиконання державного плану хлібозаготівель в народному господарстві країни виникли серйозні труднощі, які не дали змоги досягти спланованих на 1925/1926 р. 50% темпу розгортання промисловості, під який були виділені відповідні асигнування, замовлено закордонне обладнання, сировина, найнята додаткова кількість робітників та службовців. Замість 545 млн пудів хліба вдалося заготувати лише 336 млн., при цьому сплативши за них значно більше, ніж це передбачав спочатку Держплан СРСР. Були такі періоди, що кількість заготовленого жита була недостатньою навіть для безперебійного постачання внутрішнього ринку, не кажучи вже про експорт.1 «Не врахували ми того, – говорив Сталін на ХІV з’їзді ВКП(б), – що мужик теж вміє маневрувати, що він відкладає свій валютний товар – пшеницю – для майбутнього, чекаючи подальшого підйому цін і поки що віддає перевагу виходу на ринок з іншими, менш цінними хлібами».2

Знову виникли труднощі у хлібозаготівельній кампанії, оскільки планові органи не враховували ту обставину, що після минулого неврожайного року, селянство в поточний врожайний рік значну частину хліба відклало «про запас». Це призвело до зменшення експорту хліба, недоотримання валюти. А відтак – і до зменшення імпорту обладнання. До того ж були допущені помилки в кредитуванні, що призвело спочатку до необґрунтованого розширення виробництва і капітального будівництва. У результаті дефіциту коштів будівництво заморожувалося, робітникам не було що робити і з чого будувати. Попереднє збільшення кількості робітників призвело до збільшення сум виплат заробітної плати, зростання платоспроможності. Збільшувався попит на продукти і це призвело до зростання цін на них. Селяни почали отримувати за свої продукти більше грошей, і в цілому в їх руках зосереджувалися значні суми. Коштів у населення стало більше, а товарів не вистачало, оскільки темпи зростання виробництва відставали від темпів росту грошових доходів населення. Загострився «товарний голод».

Більшість керівництва компартії підкреслювала необхідність ретельного узгодження усієї господарської політики з рівнем розвитку селянського господарства. А остільки останнє було дуже нестійким, залежало від природних умов, то висування на перший план завдань планування розвитку народного господарства визнавалось передчасним. Поки що, на думку більшості, мова повинна йти у першу чергу про нормалізацію ринкових відносин. Щоб активізувати товарообіг, пропонувалося знизити промислові ціни і підвищити сільськогосподарські, форсувавши державні закупки хлібу для експорту. У подальшому різкі ринкові коливання пропонувалося пом’якшити за допомогою державних резервів. Відповідно ставилося завдання їх створення. Розсмоктування кризи збуту, нормалізація ринку дозволили б налагодити становище й у грошовій сфері.3

Процес відбудови промисловості реалізовувався, але ті підприємства, які вдалося відновити до 1924-1925 років, працювали на старому обладнанні, давали мінімум продукції, та й то невисокої якості. Металургійна, паливна і ряд інших галузей промисловості не досягли довоєнного рівня і не могли задовольнити попит народного господарства, що досить швидко зростав.

Фактично не існувало або лише починали створюватися верстатобудування, нафтова, гірничодобувна, хімічна галузі промисловості.

У 1925 р. в СРСР, де мешкало 147 млн осіб, вироблялося всього біля 3 млн квт./год. електроенергії, виплавлялося лише 2,1 млн т сталі, добувалося 7,2 млн т нафти, 17,6 млн т кам’яного вугілля.1 На озброєнні армії було всього 16 радянських танків.2 За даними ВРНГ УСРР, фізичний і моральний знос основного капіталу республіки на той час становив 40-45%.3

Все це негативно впливало на стан господарських справ, породжувало дефіцит промислової продукції, товарний голод, гальмувало постачання села сільськогосподарською технікою.

У кінці 1925 р. виявилося три концепції причин кризи і шляхів подальшого соціально-економічного розвитку країни: 1) Г.Соколь­никова; 2) «нової опозиції» (Г.Зінов’єв та Л.Каменєв); 3) Сталіна – Бухаріна.

Сокольников відстоював «диктатуру фінансів», доводячи, що стійкість червінцю може забезпечити лише рівновага на ринку. Тому він пропонував позбутися впливу факторів, які порушують ринкову рівновагу. Такими він вважав жорстке адміністративне втручання в економіку та занадто амбіційні індустріальні програми. Головну причину кризи він вбачав у надмірному захопленні планами, які, на його думку, були складені та реалізовувались так, що зв’язували свободу маневрування на ринку. Основним фактором успішного планування він вважав наявність резервів, за допомогою б яких можна було б перекрити «вузькі місця». Оскільки резервів не було, то планування повинно бути не директивним, а планом-прогнозом.

Вважаючи головною перспективною метою господарської політики підйом індустрії, Сокольников пропонував вирішити завдання переобладнання промисловості шляхом завезення найсучасніших машин з-за кордону, що дало б виграш у часі на десятиліття. Необхідні кошти планувалося отримати за рахунок форсування експорту продукції сільського господарства, підйом якого вимагав порівняно незначних капіталовкладень.4

Проте кліматичні умови, відстала технічна база, низький культурний та життєвий рівень селянства робили реалізацію цієї ідеї проблематичною.

Зінов’єв та Каменєв головний прорахунок господарської політики вбачали не у надмірному захопленні планами, а навпаки, – в надмірному «звільненні» ринку. Вони вважали, що даремно було послаблено регулюючий вплив держави на село: зменшено податок, послаблено адміністративний примус. Як результат, селянство відклало значну частину хліба у запас, а не вивезло його на ринок. Хліба заготували менше, ніж планували. Зірвано було експортно-імпортний план. Довелося скоротити програму капітального будівництва. Каменєв вважав, що у 1925 р. була зроблена «поступка куркульським елементам села, яка збільшувала неминуче їх значення та могутність».1 Г.Зінов’єв заявляв, що у партії є «куркульський ухил і цьому куркульському ухилу слід показати більшовицький кулак».2 Сталін, у відповідь на це, заявив, що ті поступки, що були зроблені, вкладаються у рамки непу, що вони «йдуть в основному по лінії зниження змички і заради змички з селянством».3 Голова уряду СРСР О.Риков, говорячи про небезпеку зростання куркуля, відзначив: «…Ясно, що куркуль зовсім не жупел, що в умовах легалізації оренди землі та найму робочої сили він буде зростати, але боротьба з ним повинна вестися методами економічними…» і перерахував ці методи: за допомогою податкової, фінансової, кредитної політики, організації бідноти та середняка в кооперативи та допомогу їм.4

Як вихід Л.Каменєв пропонував два методи: прискорена індустріалізація, яка змогла б задовольнити селянські потреби у споживчих товарах і створила б технічну базу під велике виробництво на селі (трактори та інші сільськогосподарські машини); кооперація. При цьому вказувалося, що «дійсно соціалістичною є лише виробнича кооперація».5

Більшість партійного керівництва на чолі із Сталіним та Бухаріним вважали причинами кризи суб’єктивні фактори. Її виникнення пояснювалось помилками того ж Л.Каменєва, який очолював Раду Праці та Оборони (СТО) та наркома фінансів Г.Соколь­никова, які неправильно розрахували хлібофуражний баланс та обігові кошти банків. Суб’єктивістська інтерпретація причин кризи породжувала сподівання на те, що труднощі легко зживуться, що внутрішніх нагромаджень капіталу достатньо для поступового збалансування підйому і промисловості, і сільського господарства.6

На відміну від інших більшовицьких керівників, які вбачали у заможному селянинові лише «загрозу соціалізму», М.Бухарін розумів значення цієї категорії селянства. У квітні 1925 р., виступаючи на зборах Московського партактиву, Бухарін сказав: «Наша політика стосовно села повинна розвиватися у такому напрямку, щоб розсувались і знищувались ті обмеження, які гальмують зростання заможного та куркульського господарства. Селянам, усім селянам потрібно сказати: збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що вас притиснуть».7

Це викликало заперечення у Сталіна, який був тоді союзником Бухаріна в ідейно-політичній внутріпартійній боротьбі. Сталін на президії ХІV конференції РКП(б) (квітень 1925 р.) заявив, що це гасло «не є нашим гаслом».1

Думки Бухаріна спробувала розвивати й «Комсомольська правда», але у її редакцію було надіслано листа з секретаріату ЦК РКП(б), де підкреслювалась неправильність гасла Бухаріна і вказувалось: «Наше гасло – соціалістичне нагромадження. Ми знімаємо адміністративні бар’єри, які стоять на шляху підняття добробуту села. Ця операція безумовно полегшує усіляке нагромадження – і приватно-капіталі­сти­чне, і соціалістичне, – але ніколи ще партія не говорила, що вона своїм гаслом ставить приватне нагромадження».2 За тих часів гасло Бухаріна було незвичайним і суперечило загальноприйнятим поглядам. Абсолютна більшість комуністів вважала, що їх завдання не сприяти збагаченню, а боротися з ним і з багатими людьми, у т. ч. із селянами (куркулями).

Бухарін був змушений відмовитися від цього гасла, причому лише у 1925 р. йому довелося це зробити не один раз. У своїй заяві на ХІV Московській губпартконференції він говорив: «Я припустився одного неправильного формулювання. Тут я розумію слово «збагачуйтесь», яке дало привід для ряду неправильних тлумачень і яке потім було визнане ЦК помилковим… Я друком про цю помилку заявляв у своїй статті проти Устрялова, я про неї заявляв на пленумі ЦК молоді і я тут ще раз заявляю про це партконференції».3 О.Риков свідчить, що на Бухаріна весь час тисли, примушуючи каятися з приводу цього гасла. За словами Рикова, Бухарін говорив йому: «Я надрукую про це своє «збагачуйтесь» спеціально великий аншлаг, у якому скажу, що я від нього повністю і цілком відмовляюсь; щоб не витрачати слів, як прийду куди-небудь на збори, – цей анонс буду вішати поруч з собою».4

Оскільки Сталін був союзником Бухаріна у цей час, то і його намагалися зарахувати до прибічників розвитку індивідуального селянського господарства, ідеї приватної власності на землю, що видно з його листа в редакцію газети «Беднота». Він був змушений спростувати ці чутки, надрукувавши свого листа з протестом.5

Підсумки дискусії з приводу причин кризи 1925 р. були підведені на ХІV з’їзді ВКП(б). Було взято курс на індустріалізацію країни, розвиток виробництва засобів виробництва, у тому числі вітчизняного машинобудування, утворення резервів для економічного маневрування. В аграрній політиці селянський ринок розглядався як основний стимул та умова розгортання промисловості. Провідним напрямком політики на селі визнавався розвиток сільськогосподарського виробництва переважно на основі підйому індивідуального бідняцько-середняцького господарства, стимулювання товарно-грошових відносин, кооперування не виробництва, а обігу (постачальницькі, збутові селянські кооперативи).

Прийняті тоді рішення були досить суперечливими. Вони завершували конструювання «класичного» непу подальшим розгортанням товарно-грошових відносин, розкріпаченням товарообігу, дозволом найму, оренди, відмовою від натуральних форм продподатку і переведенням постачання міст на ринкові засади.

Одночасно встало завдання про те, яким чином сумістити розкріпачення дрібнотоварного укладу із завданням індустріалізації. У 1925 р. проблема вже практично була поставлена у площину «перекачування» – нееквівалентного обміну між містом та селом. Проте переведення постачання міст на ринкові засади, розкріпачення виробничої активності індивідуального селянського господарства ускладнювали це «перекачування». Нормальні госпрозрахункові стосунки, збалансована економіка виключали такий нееквівалентний обмін, точніше істотно обмежували його, створюючи загрозу криз.

В основу практичної політики 1925-1927 років було покладено точку зору Бухаріна про те, що не колгоспи є стовновим шляхом до соціалізму.1 Значну роль у суперечливості висновків з кризи 1925 р. та економічної політики у 1925-1927 роках відіграла позиція Сталіна, який підкорив прийняття політичних рішень боротьбі за владу, не бажав чи не хотів бачити раціональне зерно в критичних висловлюваннях своїх опонентів (наприклад, попередженнях Каменєва і Сокольникова на ХІV з’їзді ВКП(б) про наростання кризових явищ у непівській економіці).

Уряд вдався до замороження явно нереальних будівельних об’єктів, скорочення імпорту, підвищення непрямих податків. У 1925 р. вводиться державна монополія на торгівлю горілкою, що призвело до зростання доходних статей держбюджету. В результаті всіх цих заходів господарську рівновагу вдалося виправити. Проте проблеми залишалися, і головною з них був дефіцит коштів для розвитку економіки.

З точки зору економічних умов обміну між державною промисловістю і селянами сільським господарством протягом усієї історії непу відбувалося «перекачування» ресурсів з сільського господарства в промисловість, яка до 1923 р. здійснювалась у формі натурального податку, а після 1923 р. – у формі різних варіантів інфляції, відкритої та прихованої нееквівалентності обміну – основний дестабілізуючий фактор господарчо-політичної системи непу.2

Розділ 2.
утворення «Союзу непорушного»

Відповідно до Конституції 1919 р. України вважалося незалежною державою. Проте суверенітет республіки був дуже обмеженим. Роль центру відігравала Російська Федерація, яка контролювала Україну за допомогою трьох централізовано-наскрізних сил: комуністичної партії, складовою частиною якої була КП(б)У; Червоної армії і каральними органами – ЧК (надзвичайними комісіями по боротьбі з контрреволюцією). Тому фактично радянські республіки (в т. ч. Україна) утворювали разом з Російською Федерацією єдину державу. Цьому сприяли також єдині економічні зв’язки, які складалися століттями, тотожна однопартійна політична структура на чолі з компартією.

Ще в 1919 р. московський центр організував утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, об’єд­навши основні сфери їх діяльності (оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок). Оскільки ці галузі управлялися з центру, республіки фактично являлись автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоуправління.

Військово-стратегічне та економічне значення України диктувало більшовикам необхідність «скувати в союзі», перш за все, її. 18 травня 1919 р. ЦВК України разом з Київською Радою робітничих депутатів, Київським повітовим з’їздом селянських депутатів та представниками київських профспілок та фабрично-заводських комітетів ухвалив постанову, в якій проголошувались два основних принципи: «1) вся збройна боротьба з ворогами Радянських республік повинна бути об’єднана в усіх існуючих Радянських республіках; 2) усі матеріальні засоби, необхідні для ведення цієї боротьби, повинні бути зосередженні
9068572914069888.html
9068597576389729.html
9068751441720350.html
9068839106019739.html
9068954424583053.html